«Робота „Ніколи не пізно“ — розповідь про секрет здійснення мрії», — майстриня Наталія Пилипенко

Сумська майстриня Наталія Пилипенко створює своїх персонажів з паперу у техніці пап’є-маше. У кожному образі — глибока філософія. Кожну роботу цікаво розглядати у деталях. З паперу майстриня відтворює практично будь-яку фактуру — наприклад, плетений шарф, шкіряний портфель, мішковину…

В інтерв’ю «ФАКТАМ» Наталія Пилипенко розповіла про нову серію образів.

«Клаптик за клаптиком, нитка за ниткою він створює повітряні кулі»

— Ось Клаптикар, — розповідає Наталія Пилипенко. — Він збирає клаптики — маленькі фрагменти тканини, в яких, можливо, залишилися чиїсь спогади, мрії та нездійснені бажання. Клаптик за клаптиком, нитка за ниткою він створює повітряні кулі. Кожна має свою історію, свій характер, свій колір. Коли куля готова, Клаптикар відпускає її в небо. Вона підіймається дедалі вище, вище… Легка, різноколірна, зшита з маленьких клаптиків чиїхось історій. І разом із нею вгору вирушає чиясь мрія. Коли куля долетить до неба, бажання здійсниться…

Клаптикар – персонаж незвичайний та колоритний

— Цікаво!

— А ось Каштанник. Його майже ніхто не бачить. Бо він приходить саме тоді, коли місто ховається від колючих осінніх дощів, коли діти вже не збирають каштани у кишені, а дорослі поспішають повз, не помічаючи, як осінь тихо розсипає свої скарби. Каштанник іде повільно. Завжди трохи нахилившись уперед, ніби прислухається до землі. Він знає, що не всі каштани однакові. Одні вже заснули назавжди, а в інших ще б'ється маленьке серце майбутнього дерева. Він підіймає лише ті, що самі просяться до рук. Збирає особливі каштани, полірує їх до блиску й ховає у торбі. В його старому полотняному мішку лежать блискучі каштани, колюча шкаралупа й пожовкле листя із запахом дощу. Уночі, коли все засинає, Каштанник знаходить місця, де навесні захоче народитися нове дерево. На голові він носить капелюх, схожий на стару шкаралупу каштана. Вона захищає його від дощу, вітру і людської байдужості. Він не любить галасу, не просить подяки, не залишає слідів.

Лише через багато років хтось сяде у затінку великого каштана й навіть не здогадається, що колись давно маленький мовчазний Каштанник поклав у землю блискучий каштан і тихо прошепотів: «Рости. Комусь одного дня дуже знадобиться твоя тінь…»

Каштанник носить на голові капелюх, схожий на стару шкаралупу каштана

«Ніколи не пізно здійснити давню мрію, сказати важливі слова, навчитися чогось нового чи просто дозволити собі бути щасливим»

— А чим особлива робота «Ніколи не пізно»?

— Це розповідь про секрет здійснення мрії. Кажуть, у дорослих немає часу на паперові літачки. Ці люди поспішають, рахують роки, відкладають мрії «на потім». І непомітно забувають, що колись один маленький паперовий літачок міг перенести їх туди, де все було можливим. Але цей дорослий не забув. У його сумці завжди лежать чисті аркуші для нових літачків, кожен з яких чекає свого польоту. Бо мрії не закінчуються. Їх завжди можна скласти знову. Він знає просту істину: вік не вимірюється цифрами. Він вимірюється тим, чи здатна людина ще дивитися в небо, усміхатися без причини й вірити, що найкращі відкриття можуть чекати попереду. Тому сьогодні він запускає ще один паперовий літачок. Можливо, саме той, який змінить маршрут і допоможе згадати, ким мріяв бути в дитинстві, почати нову справу, повірити у власні сили. Бо ніколи не пізно почати спочатку. Ніколи не пізно здійснити давню мрію, сказати важливі слова, навчитися чогось нового чи просто дозволити собі бути щасливим. Ніколи не пізно, поки серце ще здатне відпускати свої мрії в політ…

Робота «Ніколи не пізно» дарує оптимізм

— Ваші персонажі — це люди «без глянцю», які не намагаються себе прикрашати. Вони такі, як є. Такі люди не розповідають у соцмережах про свої успіхи, а просто роблять важливі справи. І, на жаль, у суспільстві їх не завжди помічають… Як думаєте, коли прийде час саме таких людей?

— Мені здається, їхній час уже настав, просто ми ще не навчилися їх помічати. Світ дуже довго вчив нас бути помітними — демонструвати успіх, створювати правильний образ себе. Але справжнє життя відбувається зовсім не там. Воно присутнє в тихій щоденній роботі, у відповідальності, у здатності щось створювати, підтримувати іншого, берегти те, що важливе. Мої персонажі саме такі. Вони не намагаються здаватися кимось іншим. Один збирає клаптики й перетворює їх на чиїсь мрії. Інший саджає каштани, знаючи, що дерева виростуть уже без нього. Хтось запускає паперовий літачок, ніби відправляє у майбутнє свою маленьку надію. Можливо, суспільство помічає таких людей не одразу. Але саме вони, як на мене, й тримають світ.

— Чому ваші персонажі мають сумний погляд?

— Я б не назвала їх просто сумними. В їхньому погляді є легка печаль, але разом із нею є тепло, співчуття і якийсь внутрішній спокій. Мені цікаві люди, в яких уже щось було: зустрічі, втрати, очікування, надії, маленькі перемоги… Навіть якщо вони нічого про це не розповідають, це залишається в погляді. Мабуть, тому мої персонажі дивляться трохи сумно. Вони не намагаються приховати те, що життя буває непростим. Але вони не озлобились. Мені здається, справжня доброта рідко має абсолютно безтурботне обличчя. Вона знає, що світ недосконалий, але все одно продовжує робити своє.

— А чи траплялись з вашими персонажами дива?

— Буває, що людина дивиться на скульптуру й раптом впізнає в ній щось дуже особисте. Для мене це і є маленьке диво. Я створюю персонажа, а потім раптом знаходиться людина, яка каже: «Це про мене»

Читайте також: «Равлик, що несе дощ, не поспішає, бо знає один життєвий секрет», — майстриня Наталія Пилипенко

«Зі звичайного аркуша може виникнути цілий світ»

— Як ви вважаєте, за якими людськими якостями майбутнє?

— Гадаю, воно буде не за бездоганністю і не за силою, а за відповідальністю, здатністю співчувати, створювати. За людьми, які вміють думати не лише про сьогоднішній день. Цю ідею я втілила в образі Каштанника. Він саджає каштан не заради себе. Він не побачить дорослого дерева, яке з нього виросте. Але все одно саджає. Мені здається, це дуже людська якість — робити щось хороше, знаючи, що результат може дістатися комусь іншому.

— На які деталі в образах варто звернути увагу? Який сенс ви вклали у них?

— У моїх персонажів деталі ніколи не виникають просто для прикраси. Мені важливо, щоб кожна річ у руках або одязі продовжувала їхню історію.

Клаптикар — людина, яка збирає клаптики. Це маленькі залишки тканини, які могли б стати непотрібними. Але він бачить в них можливість. З кожного клаптика він створює повітряну кулю, яка здіймається в небо і несе чиєсь бажання. Отож, навіть із маленького, на перший погляд, незначного шматочка можна створити щось, здатне піднятися в небо.

Каштанник пов'язаний із часом і майбутнім. Каштани в його руках — це не просто природний матеріал. Це маленькі майбутні дерева. Він ніби носить із собою те, чого ще немає, але що обов'язково може з'явитися. У нього є торбинка для каштанів. І це своєрідний запас майбутнього. І саме ця деталь для мене одна з найважливіших.

Чоловік із паперовим літачком — це розповідь про мрію, яку потрібно відпустити. Поки літачок у руках, це лише складений аркуш паперу. Коли його запускають, він отримує напрямок і починає власну подорож. Для мене це дуже схоже на людську мрію. Її можна довго носити в собі, оберігати, боятися, що вона не здійсниться. Але якоїсь миті треба просто відпустити її у світ. І ще для мене важливо, що літачок зроблений із паперу — матеріалу, з якого народжуються мої персонажі. Зі звичайного аркуша може виникнути цілий світ, якщо надати йому форму та сенс.

Раніше Наталія Пилипенко розповідала «ФАКТАМ» про дивовижний процес створення скульптури у техніці пап’є-маше.

Фото з альбому Наталії Пилипенко